˂div˃`${blue-without-a-name}`˂/ div˃

У 2022 році команда Cortical Labs показала дивний і трохи тривожний експеримент: живі нейрони людини й миші вирощували на мікроелектродній платі, підключали до простого середовища на кшталт Pong і навчали через зворотний зв'язок. Коли система діяла краще, вхідний сигнал ставав передбачуванішим. Коли гірше, сигнал ставав хаотичнішим.

Тут важливо не олюднювати клітини занадто швидко. Це не означає, що їм щось "подобалося" чи "не подобалося" у людському сенсі. Але сам факт вражає: навіть нервова тканина без тіла, біографії, мови й дофамінової мотиваційної системи не виглядає пасивною. Вона прагне стабільнішого контуру між входом і виходом.

І звідси виникає складне питання: де проходить межа між системою, яка просто адаптується, і системою, яка вже в якомусь примітивному сенсі переживає світ?

Людина не є просто більшою версією нейронів на платі. Різниця не лише в кількості нейронів і, ймовірно, не лише в дофаміні. У людини є тіло, голод, біль, втома, пам'ять, соціальний тиск, мова, страх смерті, відчуття "моє" й "не моє", довгий горизонт майбутнього та потреба пояснювати себе іншим людям. Із цього поступово збирається "я": не містична іскра, а модель керування, за допомогою якої організм веде себе крізь час.

Є ще один шар. Ми не сприймаємо світ напряму. Ми сприймаємо його через категорії, які навчилися розділяти.

На кольорах це видно особливо добре. У різних мовах базові назви кольорів з'являлися не одночасно. Синій фізично був завжди, але окрема культурна категорія для нього часто виникала пізно. Люди не були сліпими до неба; радше їхня мова й увага не позначали цю межу як настільки важливу.

Тому цікаве питання не про сам синій. Воно таке:

Що прямо зараз є навколо нас так само очевидно, як синій колір, але ми ще не вміємо це розрізняти?

Ми досі дуже грубо розрізняємо види уваги. Кажемо: людина сфокусована, відволіклася, втомилася, залипла. Але цей словник майже напевно занадто бідний.

Можливо, через сто років у нас будуть десятки звичайних слів для станів уваги: увага, яка шукає загрозу; увага, яка будує модель; увага, яка імітує роботу; увага, яка чекає винагороди; увага, яка прив'язана до тіла; увага, яка тихо грає роль перед іншими.

Сьогодні ми часто називаємо все це одним словом: концентрація.

Ми звикли думати про соціальне як про щось м'яке: думки, стосунки, культура. Але для людського організму статус, сором, довіра, вигнання й визнання можуть бути майже такими ж реальними, як холод або біль.

Можливо, ми недооцінюємо, наскільки мозок використовує інших людей як частину власної регуляторної системи. "Я" може бути не закритим об'єктом, а вузлом у мережі взаємного передбачення.

У нас є слова: сум, тривога, депресія, стрес, вигорання. Вони корисні, але дуже великі. Наче багато відтінків синього, зеленого й сірого ми називали б одним словом: "темне".

Деякі стани, які ми зараз кладемо в один кошик, можуть бути принципово різними: втрата майбутнього, соціальна невидимість, неможливість діяти, хронічно пригнічена злість, розпад сенсу, брак безпечного свідка, збій тілесного передбачення.

Ми користуємося схожими словами, бо ще не розрізняємо ці стани достатньо добре.

Ми вміємо казати "розумна людина" або "дурний натовп", але погано бачимо інтелект групи як окреме явище.

Іноді група стає розумнішою за будь-якого окремого учасника. Іноді нормальні люди разом виробляють катастрофічну дурість. Різниця часто не всередині людей, а в структурі спілкування: які помилки дозволені, хто може заперечувати, як циркулює статус, де винагороджується правда, а де лояльність.

Нам бракує повсякденної оптики, щоб бачити: ця структура виробляє істину, а ця виробляє самообман.

Ми розпізнаємо залежність від речовин, ігор, порно, їжі, соцмереж. Але можуть існувати тонші залежності: від правоти, від поясненості, від емоційної драми, від образи, від ролі рятівника, від постійної новизни, від певного образу себе.

Людина може бути залежною не лише від об'єкта, а й від режиму бути собою.

Ми досі погано розуміємо, як тіло бере участь у мисленні. Не в очевидному сенсі "тіло впливає на настрій", а глибше: частина того, що ми називаємо думкою, інтуїцією, рішенням або бажанням, може бути способом, яким мозок читає органи, імунні сигнали, дихання, м'язовий тонус і мікрорухи.

Ми кажемо: "я думаю". Іноді точніше було б: "мій організм запропонував інтерпретацію".

Наша шкала дуже груба: камінь не суб'єкт, людина суб'єкт, тварини десь посередині, ШІ під питанням, органоїди під питанням. Але суб'єктність може бути не бінарною.

Вона може мати виміри: біль, пам'ять, саморегуляція, модель світу, модель себе, здатність страждати, здатність хотіти, здатність бути порушеним.

Живі нейрони на платі прямо вказують на цю сліпу зону. Нам бракує слів між "просто клітини" й "свідома істота".

Історично люди часто не бачили того, що пізніше ставало морально очевидним, доки не з'являлася категорія: рабство, права дітей, домашнє насильство, психічне здоров'я, consent, вигорання.

Щось подібне може вже бути поруч із нами. Можливі кандидати: ставлення до тварин; старість; діти як власність батьків; людська увага як ресурс для видобування; цифрові сліди особистості; штучні або біологічні системи з ранніми формами переживання.

Ми говоримо про екологію природи, але майже не говоримо про екологію психіки. Середовище тепер масово проєктується так, щоб захоплювати увагу, підсилювати порівняння, тривогу, бажання, злість і нескінченне очікування наступного стимулу.

Можливо, майбутні люди вважатимуть інформаційне забруднення таким же реальним, як забруднення повітря.

Поки що ми кажемо: "ти забагато сидиш у телефоні". Це як назвати отруєне місто "трохи запиленим".

Один із найбільших неназваних синіх може бути таким: людина не є єдиним агентом у тому сенсі, у якому їй це здається.

Ми вже знаємо про несвідоме, split-brain, конкуруючі мотивації, внутрішні частини. Але культура досі вимагає від людини поводитися як одне монолітне "я".

Можливо, майбутня психологія казатиме не "у людини є особистість", а "людина — це спосіб узгодження багатьох напівавтономних процесів". Не метафорично. Буквально.

Найбільші провали в нашому знанні можуть бути не через брак інформації, а через брак розрізнень. Ми бачимо прояви, але називаємо їх занадто великими словами: стрес, мотивація, особистість, усвідомленість, розум, норма.

Можливо, найдивніший синій — це не зовнішній об'єкт.

Можливо, це те, що ми досі не маємо доброї мови для різних способів бути собою.

• Cortical Labs / DishBrain paper: Synthetic biological intelligence in a dish (https://www.cell.com/neuron/fulltext/S0896-6273%2822%2900806-6)

• Про назви кольорів і мову: Basic Color Terms (https://en.wikipedia.org/wiki/Basic_Color_Terms) та MIT News про появу blue/green у мові (https://news.mit.edu/2023/how-blue-and-green-appeared-language-1102)